Я сейчас напишу вещь, наверное, многим неприятную. Я и сама, когда задумываюсь над этим, нахожу множество очень весомых "да но...".
Но. Когда окружающие меня мужчины впадают в истерику на тему: "Бл*дь, Саше уже повестка пришла! Я чо - следующий? Я не хочу за эту страну воевать!" - я слышу это так: "Я. Тебя. Не. Защищу. Ни. Тебя. Ни. Твоего. Ребенка. Потому. Что. Мне. Это. Нахер. Не. Нужно. Точка".
Да-да-да, тысячу раз да - я против войны, я против, чтоб мужчины уходили и не возвращались. Я против того, чтобы повторять судьбу прабабушек в одиночку поднимавших детей, а потом еще (если повезет!) тащивших на себе мужа-инвалида в неадеквате разной степени от прелестей войны. Я против того, чтоб мой сын знал что такое война не из книжек и фильмов. Я против, чтоб он шел на войну. И, наверное, я бы сходила с ума, заламывала руки и всячески отговаривала, если бы дорогие мне мужчины собрались на войну. И я прекрасно понимаю всех мужчин, которые не хотят - от тех кому просто противна драка, до тех, которые действительно не видят ценности в земле на которой живут (ну вот бывает - это факт и все тут). Я понимаю, не осуждаю, поддерживаю.
Но я ничего не могу поделать с собой и слышу каждый божий раз: "Я не буду тебя защищать, мне это нахер не нужно". Вот и все. Простите.
И да, я знаю, что ни мне, ни моему ребенку никто ничего не должен.
И знаю, что я сама пошла бы защищать его всеми доступными мне способами.
И я допускаю, что в ситуации, когда отступать некуда многие из тех мужчин все-таки встанут на защиту.
И я верю, что до войны не дойдет.
Но какое же это разочарование!
-----
Я зараз напишу річ, напевно, багатьом неприємну. Я й сама, коли замислююся над цим, знаходжу безліч дуже вагомих "так але ...".
Але. Коли оточуючі мене чоловіки впадають в істерику на тему: "Бл*дь, Сашкові вже повістка прийшла! Я що - наступний? Я не хочу за цю країну воювати!" - Я чую це так: "Я. Тебе. Не. Захищатиму. Ні. Тебе. Ні. Твою. Дитину. Тому. Що. Мені. Це. Нахєр. Не. Потрібно. Крапка".
Так-так-так, тисячу разів так - я проти війни, я проти, щоб чоловіки йшли і не поверталися. Я проти того, щоб повторювати долю прабабусь які поодинці піднімали дітей, а потім ще (якщо пощастить!) тягли на собі чоловіка-інваліда в неадекваті різного ступеня від принад війни. Я проти того, щоб мій син знав що таке війна не з книжок і фільмів. Я проти, щоб він йшов на війну. І, напевно, я б божеволіла, заламувала руки і всіляко відмовляла, якби дорогі мені чоловіки зібралися на війну. І я прекрасно розумію всіх чоловіків, які не хочуть - від тих кому просто огидна бійка, до тих, які дійсно не бачать цінності в землі на якій живуть (ну от буває - це факт і все тут). Я розумію, не засуджую, підтримую.
Але я нічого не можу вдіяти з собою і чую кожен божий раз: "Я не буду тебе захищати, мені це нахєр не потрібно". Ось і все. Пробачте.
І так, я знаю, що ні мені, ні моїй дитині ніхто нічого не винен.
І знаю, що я сама пішла б захищати маленького сина всіма доступними мені засобами.
І я припускаю, що в ситуації, коли відступати нікуди, багато з тих чоловіків все-таки стануть на захист.
І я вірю, що до війни не дійде.
Але яке ж це розчарування!