Дома

Тимур не пошел вчера в садик, потом нашел во дворе три гильзы от "макарова", потом купил себе Шредера и мороженное. Было весело.
Тимура задразнил дедушка, нашедший в дворе гильзу от "макарова", Тимур был у стоматолога и ему поставили две пломбы, Тимур устал и вечером плакал. Было грустно.
А когда успокоился, искупался, пришел из ванной и укладывая рядом с собой игрушки: три гильзы, медную лампу и Шредера, задумчиво сказал мне: "Я так и не понял - у меня сегодня был грустный день или веселый?"

Смотрели с дедушкой мультик про Федота-стрельца. В кадре - Федот, вернувшийся от царя с очередным заданием, сидит, повесив буйную головушку и переливает из ложки рассольник в тарелку. Дедушка, как раз пол-часа назад агитировавший внука на вступление в "Общество чистых тарелок", встрепенулся и спрашивает:
- Ничего тебе это не напоминает, а?
И в ту же секунду, Федот лезет под стол, достает бутыль самогона и наливает себе стакан. Я выразительно смотрю на дедушку - ровно с тем же вопросом во взгляде, но он в хорошем настроении, так что смущается совсем немного и весело заявляет:
- Ну такой персонаж у нас тоже есть, но я сейчас про сидение над тарелкой!

Проверка на вшивость

Я сейчас напишу вещь, наверное, многим неприятную. Я и сама, когда задумываюсь над этим, нахожу множество очень весомых "да но...".
Но. Когда окружающие меня мужчины впадают в истерику на тему: "Бл*дь, Саше уже повестка пришла! Я чо - следующий? Я не хочу за эту страну воевать!" - я слышу это так: "Я. Тебя. Не. Защищу. Ни. Тебя. Ни. Твоего. Ребенка. Потому. Что. Мне. Это. Нахер. Не. Нужно. Точка".
Да-да-да, тысячу раз да - я против войны, я против, чтоб мужчины уходили и не возвращались. Я против того, чтобы повторять судьбу прабабушек в одиночку поднимавших детей, а потом еще (если повезет!) тащивших на себе мужа-инвалида в неадеквате разной степени от прелестей войны. Я против того, чтоб мой сын знал что такое война не из книжек и фильмов. Я против, чтоб он шел на войну. И, наверное, я бы сходила с ума, заламывала руки и всячески отговаривала, если бы дорогие мне мужчины собрались на войну. И я прекрасно понимаю всех мужчин, которые не хотят - от тех кому просто противна драка, до тех, которые действительно не видят ценности в земле на которой живут (ну вот бывает - это факт и все тут). Я понимаю, не осуждаю, поддерживаю.
Но я ничего не могу поделать с собой и слышу каждый божий раз: "Я не буду тебя защищать, мне это нахер не нужно". Вот и все. Простите.

И да, я знаю, что ни мне, ни моему ребенку никто ничего не должен.
И знаю, что я сама пошла бы защищать его всеми доступными мне способами.
И я допускаю, что в ситуации, когда отступать некуда многие из тех мужчин все-таки встанут на защиту.
И я верю, что до войны не дойдет.
Но какое же это разочарование!

-----

Я зараз напишу річ, напевно, багатьом неприємну. Я й сама, коли замислююся над цим, знаходжу безліч дуже вагомих "так але ...".

Але. Коли оточуючі мене чоловіки впадають в істерику на тему: "Бл*дь, Сашкові вже повістка прийшла! Я що - наступний? Я не хочу за цю країну воювати!" - Я чую це так: "Я. Тебе. Не. Захищатиму. Ні. Тебе. Ні. Твою. Дитину. Тому. Що. Мені. Це. Нахєр. Не. Потрібно. Крапка".

Так-так-так, тисячу разів так - я проти війни, я проти, щоб чоловіки йшли і не поверталися. Я проти того, щоб повторювати долю прабабусь які поодинці піднімали дітей, а потім ще (якщо пощастить!) тягли на собі чоловіка-інваліда в неадекваті різного ступеня від принад війни. Я проти того, щоб мій син знав що таке війна не з книжок і фільмів. Я проти, щоб він йшов на війну. І, напевно, я б божеволіла, заламувала руки і всіляко відмовляла, якби дорогі мені чоловіки зібралися на війну. І я прекрасно розумію всіх чоловіків, які не хочуть - від тих кому просто огидна бійка, до тих, які дійсно не бачать цінності в землі на якій живуть (ну от буває - це факт і все тут). Я розумію, не засуджую, підтримую.

Але я нічого не можу вдіяти з собою і чую кожен божий раз: "Я не буду тебе захищати, мені це нахєр не потрібно". Ось і все. Пробачте.

І так, я знаю, що ні мені, ні моїй дитині ніхто нічого не винен.

І знаю, що я сама пішла б захищати маленького сина всіма доступними мені засобами.

І я припускаю, що в ситуації, коли відступати нікуди, багато з тих чоловіків все-таки стануть на захист.

І я вірю, що до війни не дійде.

Але яке ж це розчарування!

Она не одна - я с ней

А когда меня спрашивают ради чего им туда идти я вспоминаю маленьких девочек во всех моих трех школах...
Иногда в классе есть такой ребенок - неуклюжий или неприятный, слабый или некрасивый, неухоженный или странный, глупенький или наоборот слишком умный. Это ребенок может быть каким угодно - неизменно одно - его не любят, высмеивают, глупо и по-злому шутят, толкают или бьют.
Иногда не нужно лезть в драку, чтобы защитить. Иногда достаточно просто встать рядом, чтоб показать что маленькая, шпыняемая всем классом девочка - не одна.
Сколько раз я так делала - иногда из жалости, иногда из спасательства, иногда из чувства справедливости.
Задиры, как правило, трусливы. Они не осмеливаются говорить гадости или пихать мусор в портфель некрасивой девочке-тихоне, у которой нет друзей, если ты просто молча подходишь и становишься рядом.
Я дралась в детстве. Защищала тех, кого обижают.
А потом поняла что достаточно - очень часто достаточно такой малости - как встать на сторону обижаемого. Дать понять всем его обидчикам - что тебе не все равно. По любой причине. Ты встаешь - тогда это было так просто сделать физически! - ты встаешь на сторону того, на кого нападают. И все. Не обязательно их было любить. Не обязательно было дружить. Но встать на защиту - надо было. Я не могла в детстве иначе.
И сейчас я молчу, конечно, когда мужчины говорят о том, что нечего идти в армию, что мы не сможем воевать, нам нечем и не ради чего. Я молчу, хотя мне кажется, что сейчас мужчин зовут не на войну - их зовут просто встать и показать миру: "Мне не все равно, что тебя хотят разорвать на кусочки. Я на твоей стороне".

-----
А коли мене питають навіщо їм туди йти - я згадую маленьких дівчаток в усіх моїх школах.
Іноді у класі є така дитина - незграбна або неприємна, слабка або не дуже гарна, занедбана або дивна, не дуже кмітлива або надто розумна. Ця дитина може бути якою завгодно - незмінне лише одне - її не люблять, з неї насміхаються, жорстоко шуткують, штовхають або б'ють.
Іноді не потрібно розпочинати бійку для того щоб захистити. Іноді достатньо просто встати поряд, щоб показати, що маленька дівчинка, яку усі цькують, не одна.
Скільки разів я так робила - іноді з жалю, іноді з "рятувальництва", іноді з відчуття справедливості.
Забіяки, як правило, боягузи. Вони не насмілюються ображати або кидати сміття у ранець дівчинці, у якої немає друзів, якщо ти просто мовчки підходиш і стаєш поряд.
Я багато разів вступала в бійки у дитинстві. Захищала тих, кого ображають.
А потім зрозуміла, що достатньо - дуже часто достатньо такої крихти - як встати на бік скривдженого. Дати зрозуміти усім кривдникам, що тобі не байдуже. За будь-якої причини. Ти встаєш - тоді це було так легко зробити фізічно! - ти встаєш на бік того, на кого здійснюють напад. І усе. Не обов'язково було їх любити. Не обов'язково було бути їхнью подружкою. Але встати на захист - було потрібно. Я не могла в дитинстві інакше.
І зараз я мовчу, звичайно, коли чоловіки говорять, що нема чого йти до армії, що ми не зможемо воювати, нам нема чим, і нема ради чого. Я мовчу, хоч мені і здається - зараз чоловіків кличуть не на війну. Їх кличуть просто встати і показати світові: "Мені не байдуже, що тебе роздирають на шматки. Я на твоему боці".